Get Adobe Flash player

Ich już nie ma między nami ● Не се со нас

KRYSTYNA SOŁTYS-MITEVA
Napisanie tekstu o Krystynie Sołtys-Mitewej z podziękowaniem za wkład, który włożyła w macedońską Polonię, nie wymaga większego wysiłku, ponieważ wydaje się nam, że tam z góry, patrzy na nas i kontroluje, abyśmy nie przekroczyli dozwolonej granicy w udowadnianiu swoich praw i zasług.
Poważna, wyrażająca swoje myśli i cele jasno i precyzyjnie, ruszyła razem z nami z ideą stworzenia asocjacji, która umożliwiłaby zjednoczenie polskich obywateli w Macedonii, zgodnie z obowiązującymi prawnymi regulatywami. Razem z Krystyną byliśmy i w pierwszej „Wiśle” w Pestaloci, razem przyjaźniliśmy się i w Pionierskim Domu „Karposz”, wspólnie domagaliśmy się prawdy dotyczącej rejestracji „Wisły”, wspólnie rozpoczęliśmy przygotowania do zwołania nowego założycielskiego zgromadzenia nowej „Wisły”. Jej determinacja, powaga i niezmienność w wypowiadaniu swoich poglądów, znaczyły wiele. I to właśnie takim osobom jak Krystyna, udało się zrealizować projekt zwany Towarzystwem Przyjaźni i Współpracy Macedońsko-Polskiej „Wisła”. To Ona, swoim postępowaniem, szczególnie w stosunku do dzieci, pokazała nam, co oznacza miłość do najbliższych nam osób, jak pokonuje sie bariery, wydawałoby się nie do pokonania. Szacunek do siebie, szacunek do innych osób, które Ją otaczały, gotowość do niesienia bezinteresowenej pomocy, spowodowały, że pomimo upływu lat, każdego roku, 1 listopada palimy świeczki na miejscu Jej wiecznego spoczynku, składamy świeże kwiaty i wspominamy.
Mówi się, że umierają zapomniani, ale ci, którzy pozostali w naszej wspólnej pamięci, ci o których rozmawiamy i których wspominamy, na zawsze pozostają wśród nas, wsród macedońskiej Polonii.


WIOLETA (STANISŁAWA) SIMIČ
Rzadkością jest, aby na Bałkanach ktoś tak dostojnie nosił się ze swoją karmą. Wiedzieliśmy, że od dłuższego czasu zmagała się z chorobą, no z całym swoim optymizmem i wiarą walczyła z przeciwnościami losu. Była obecna na spotkaniach w klubie, uczestniczyła w wieczorach polskich, nie opuszczała wystaw, koncertów... Zawsze spokojna w rozmowie, uśmiechnięta i życzliwa w stosunku do innych ludzi, nie dawała poznać po sobie, że cały ten czas walczy ze straszną chorobą, która od środka nadgryzała Jej organizm i w końcu zwyciężyła. Teraz spoczywa na nas obowiązek, aby w dniu 1 listopada katolicki ksiądz, wraz z nami pomodlił się nad Twoim grobem, daleko od Ojczyzny, a nam dał siłę, abyśmy mogli nieść swoją życiową karmę z taką godnością, z jaką nosiłaś Ty swoją.


WŁODZIMIERZ PLACEK
Ty mój kolego, czas leci jak zwariowany. Powoli osiągamy wiek emerytalny, niektórzy już są na emeryturze, dzieci urosły i wkroczyły w dorosłe życie, w większości założyły własne rodziny. Wnukowie rosną, a życie jakby zatrzymało się na ul. „Kolejowej”. Do tego momentu sądziłem, że wszystko co lata, można złapać, że choroby, śmierć jeszcze nas nie dotyczą, są daleko.... Ale to tępe uderzenie głową w podłogę w sali do ćwiczeń tancerzy z „Vlado Tasevski” zmieniło wszystko. Zrozumiałem, że ludzie odchodzą od nas w ułamku sekundy – kiedy jedna chwila dzieliła mnie od rozmowy z Tobą o zdrowiu, życiu, pracy... To był koniec, Twoja dusza rozpoczęła swoją drogę po tajemniczych Bożych ścieżkach. Tego wieczoru nie było kolęd, a nie śpiewaliśmy ich jeszcze wiele, wiele lat po Twoim odejściu, gdyż zabrakło „głównego” chórzysty naszego Towarzystwa. Nie było kolęd, pieśni biesiadnych, dowcipów, już nic nie było takie same. I teraz przed Bożym Narodzeniem lub w czasie karnawału, kiedy słyszę znane melodie, nucę sobie znane refreny ale w sobie, bez głosu. Nie dlatego, że natura nie obdarzyła mnie dobrym głosem, lecz dlatego żebyś Ty mógł śpiewać na cały głos, a ja żebym cieszył się i wspominał nasze stare wspólne spotkania. Kolego, czas płynie, no przyjaciele zostają wiecznie z nami.


BRANKO BOJKOVSKI
Przyajcielu, myślę, że już nigdy „Wisła” nie będzie miała swojego „korektora”, który rozróżniałby możliwe od niemożliwego. Ja, w swoim humanistycznym podejściu do świata, że wszystko jest do zrobienia, tylko trzeba tego chcieć, a Ty ze swoją matematyczną precyzyjnością pokazywałeś nam prawidłową „trasę lotu”, abyśmy nie zagubili się w swoich realnych możliwościach i czasie, który musieliśmy dzielić pomiędzy zawodowymi i domowymi obowiązkami. Kiedy za ostani raz żegnaliśmy sie z Tobą, powiedziałem, że za dużo obowiązków wziąłeś na swoje plecy, a odpowiedzialność za życie innych, wymaga nie tylko wielkiej odwagi ale i wewnętrznej siły.
Odeszłeś i do tej pory nie mogę zrozumieć jak i dlaczego tak się stało, dlaczego ci, którzy byli odpowiedzialni za Twoje życie nie umieli Ci pomóc, chociaż bylo to w ich zasięgu. Ale jak mówią-„niezbadane są wyroki boskie” i ten co odszedł nie wraca, pozostaje ogromna pusta w sercach najbliższych i przyjaciół. Czas mija i tak jak przestaliśmy śpiewać, gdy zabrakło Włodka, tak przestalismy spotykać się na Tresce. Już nic nie jest takie same, Treska nie jest Treską bez Twojej przyczepy, stołu, krzesełek, przyjaciół.... Bardzo bolesne są wspomnienia, kiedy mijamy kanion na Matce i Twoje drzewka. Za nas przygoda z Treską skończyła się z Twoim odejściem.


GJORGJI BORISOVSKI
Czy widzisz Białe Morze, swój kraj rodzinny, Wasz dom, pola i łąki po których biegałeś jako dziecko? Mówią, że tam na wysokościach wszyscy jesteśmy równi. Może teraz, możesz bez ograniczeń oglądać swoją Białomorską Macedonię i nie potrzebne są granice, które latami zabraniały Ci odwiedzać rodzinne strony. Mam wrażenie, pisząc te słowa, że kontynuujemy naszą rozmowę o wojnie domowej, Polsce, „Wiśle”, o przyjaźniach tych pozostawionych w Polsce i tych tutaj... Twoi najbliżsi przychodzą do „Wisły”, wnuki uczęszczają do polskiej szkółki, tak jak tego chciałeś. Znaczy Twój trud nie poszedł na marne, polski bakcyl znalazł podatne podłoże w następnej generacji.


ŻIVKO MARKOVSKI
Po Krystynie, Włodku i Branko, nagle odszedł od nas jeszcze jeden z symboli „Wisły”, człowiek, który „Wiśle” dodawał kolorytu, nadawał rytm nieformalnym spotkaniom w Towarzystwie. Był prawdziwym szołmenem, który potrafił wszystkie nasze towarzyskie spotkania wzbogacić humorem, muzyką, piosenką i tańcem. „Polskich Wieczorów” już nie ma, brakuje Żivka, Jego pomysłów na zabawę, otwartości, serdeczności do innych ludzi. Ile to razy wspólnie śmialiśmy się z opowiadań z prywatnego życia, a nawet o sprawach poważnych umiał opowiadać z pewną dozą humoru. Nawet pierwsza wiadomość, która dotarła z Polski o śmierci Żivka, była przyjęta z pewnym niedowierzaniem. Nie docierało do nas, że to naprawdę się zdarzyło i Żivka już nie ma między żywymi. Niestety była to prawda, z którą musieliśmy się zmierzyć.


DIMCZE PANCZEV
Nieznane są wyroki boskie. Kiedy wydawało sie, że teraz przyszedł właściwy czas, aby w pełni poświęcić się rodzinie, wnukom i odpocząć po wieloletniej pracy, często poza granicami, daleko od najbliższych, zdarzyło się to najstraszniejsze. Nagła smierć zabrała męża, ojca, dziadka i przyjaciela. Spoczął na polskiej ziemi, z dala od Macedonii, ale blisko do tych, których kochał najbardziej.


КРИСТИНА СОЛТИС МИТЕВА
Да се обеде да се напиште текст со благодарност за стореното за македонската полонија за Кристина Солтис Митева не бара некој поголем напор, бидејќи на човека напати му се причинува дека таа, таму одгоре, внимава на нас и не ни дозолува во истерувањето на своите „правди“ да забегаме повеќе отколку што може да му се дозволи на еден обичен смртник.
Сериозна со јасна мисла и цел тргна, заедно со нас, да ја формира асоцијацијата која ќе ги обедини полските граѓани во Македонија. Но, не на диву туку согласно позитвните македонски правни акти. Со неа бевме и во првата „Висла“ во Песталоци, со неа другарувавме во Пионерскиот дом „Карпош“, со неа ја баравме вистината за регистрацијата, со неа ги почнавме подготовките за свикување на ново оснивачко собрание на новата „Висла“. Нејзината одлучност и еднаш кажаното „да“ или „не“ – значеше да или не докрај. Немаше можности за промена на мислењето. И токму таквите луѓе го реализираа проектот викан Друштво за македонско-полско пријателство и соработка „Висла“. Тие беа луѓето кои во „Висла“ ги внесоа и своите деца. Нејзината љубов кон своите најблиски беше нешто со што сите не освои, но истовремено направи и ние да бидеме обдарени со таа љубов кон сопствените, но и туѓите деца. Самопочитта, почитувањето на блискиот свој, почитувањто на луѓето од своето опкружување е нешто по што ќе ја помниме Кристина и можеби токму затоа секоја година на 1 ноември не можеме да го одминеме нејзиното вечно почивалиште и да не запалиме свеќа, ставиме свежо цвеќе. Велат умираат заборавените, а оние кои се останати во нашата колективна меморија, оние за кои говориме се засекогаш тука со нас во македонската Полонија.


ВИОЛЕТА СИМИЌ
Навистина е реткост на овие балкански простори човек така достоинствено да ја носи својата карма. Знаевме дека подолго време боледуваше – знаевме затоа што секој од нас пробуваше да најдеме некои свои канали, во време на македонските кризни години, да дојде до за тебе потребните лекарства. И ги наоѓавме и ги добиваше и и пркосеше на болеста. Те гледавме во клубот, на полските вечери, на концертите, изложбите... Седеше достоинствено на својата столица и со смирен тон разговараше со своите соговорници. Кој ќе кажеше дека цело време се инаетеше со болеста која не ти даваше спокојство. Ти онака достоинствена, а таа подмукла гризе ли гризе одвнатре. И победи. Остана обврската на 1 ноември католичките свештеници да ги однесеме на твоето почивалиште да се помолиме за тебе, но и за нас - Господ да ни даде сила и нашите животни карми да ги изодиме со такво достоинство.


ВЛАДИМИР ПЛАЦЕК
Е мој колего, времето лета како лудо. Ние навлегуваме во некои години пред пензија или пак веќе сме се пензионери, децата станаа веќе возрасни луѓе – ги промаживме или проженивме. Внуците растат, а животот како да застана некаде на „Железничка“. Се дотогаш мислев дека се што лета може да се фати, дека болестите, смртта се некаде далеку од нас... А оној туп удар со глава во бродскиот под на играорците на „Владо Тасевски“ смени се. Луѓето заминуваат и без некои големи помпи – еден миг не делеше од разговорот за здравјето и ... по него. Остана легнат на душемето физички тука со нас, а духовно тргнат по тајните божји патеки. Таа вечер не се пееја колендите, а не се пееја и уште многу, многу години – затоа што немаше „маж“ да пушти глас. Колендите и песните бешчадни беа твои драг мој колего! И денес пред Божиќ или пак во време на карневалот кога ќе ги слушнам познатите рефрени си ги потпевнувам, но се уште безгласно. Но, не затоа што Господ не ми дал мелодичен глас да можам да пејам без срам – туку затоа што ти дозволувам ти да ги пееш на глас, а јас да уживам во миговите на нашите стари дружби. Колего, времето тече, но пријателите остануваат вечно во нас.


БРАНКО БОЈКОВСКИ
Другар, мислам дека меѓунас во Висла нема веќе „коректор“ кој ќе го разликува можното од неможното. Јас слободен во својата мисла дека се се може, ако се сака, а ти со својата математичка точност ни докажуваше до каде ќе ни биде летот за да не изгубиме премногу сила и време, кое треба да го делиме со домашните и работните обврски. Кога се збогувавме реков дека многу работи си презема на своите плеќи, а „кантарењето“ на туѓите животи бара премногу сила. И замина, се уште, нејасно како и зашто, но остана сознанието дека човек може да замине и кога навреме ќе дојде на доктор. Рековме дека нема да прашуваме што се случи – кога веќе те нема со нас. Но, истовремено си земавме обврска на сите да им укажуваме дека и кога си меѓу докторите треба да го барат оној вистинскиот што на луѓето сака и може да им помогне, а не да се случуваат бескрајните ноќни транспорти од една во друга клиника. Времето минува, но ако со Владо престанавме да пееме со твоето заминување престанавме и да се среќаваме на Треска. Треска не е Треска ако ја нема твојата приколка, столиците, масичката, пријателите... Премногу болни се сеќавањата кога ќе го видиме кањонот на Матка и твоите дрвца. Нека некој друг таму ја спознава убавината на природата и дружењето. За нас таа приказна на Треска - заврши.


ЃОРЃИ БОРИСОВСКИ
Го гледаш ли Белото Море, својот роден крај, вашата куќа Пријателу? Таму во вишните висини велат сите сме еднакви. Па оттаму и прашањето дали сега можеш да се нагледаш на својата Беломорска Македонија кога туку од Македонија на границата не ти дозволуваа, секојпат, да отидеш во Македонија. Чинам и ден денешен, кога ги пишувам овие редови, како да го продолжуваме нашиот разговор со очи за Граѓанската војна, за Полска, за Висла, за дружењето... Твоите доаѓаат во „Висла“, внуците, како некој аманет кој треба да го исполнат, го учат полскиот јазик. Од јазик глава не боли, знаеше да речеш. И тука се крие големата вистина за Универзумот – учи ги туѓите јазици за да го учат и твојот. Преку јазиците ги слушаме пораките на нашите пријатели, но и што мислат непријателите!?


ЖИВКО МАРКОВСКИ
По Кристина, Владо и Бранко замина, ненадејно, уште еден стожерник на „Висла“. Човекот кој му даваше ритам на неформалните дружења во „Висла“. Наш шоумен кој умееше сите дружење да ги сврти на шега, песна, музика и игра. „Полските вечери“ веќе ги нема, а и ако се случи да биде организира ќе недостига духот на Марковски. Растрчан по бизнисите милуваше, но и знаеше како сериозните работи да ги сврти на забава. Смешни беа неговите приказни од сопствениот живот, а и за серозни теми знаеше да проговори со хумор. И искрено првата вест од Полска некако до нас стигна несериозно. Никој не сакаше да поверува да Живко не е меѓу живите. Но, по неколку свртени телефони се потврди првичната – Живко Марковски почина. Ќе ги нема ли и популарните „Полски вечери“?


ДИМЧЕ ПАНЧЕВ
Незнаени се Божјите патеки. Кога се чинеше дека токму сега дојде мигот кога човек треба да се посвети на семејството, на внуците и да одмори снагата по долгогодишната работа, многупати во странство – далеку од најблиските, се случи најлошото. Ненадејната смрт го зеде со себе мажот, таткото, дедото и пријателот. Остана да почива на полската земја, далеку од Македонија, но блиску до тие, кои ги сакаше најмногу.